Агресія Росії проти України та жіночий фактор у миротворчій діяльності

Швейцарський політолог Леандра Біас (Leandra Bias): «Українські жінки-військовослужбовці борються на фронті на рівних з чоловіками, їх у лавах ЗСУ стало значно більше, ніж до війни». Pixabay (CC0)

Розподіл ролей під час війні видається досить зрозумілим: чоловіки воюють, жінки тікають від насильства та ракетних ударів. І дійсно, серед біженців з України більшість становлять жінки та діти.

Швейцарський експерт у галузі миротворчої діяльності та конфліктології Леандра Біас нагадує, що це ще не вся правда. Гендерні аспекти відіграють у цій війні не менш важливу роль, ніж суто військово-політичні, дипломатичні чи медійні.

Цілком невипадково, що агресор, президент Росії Володимир Путін, постійно використовує у своїй пропаганді патріархальні гендерні стереотипи, говорячи про українських чоловіків, Україну та про весь Захід як про «слабких жінок». Негативна конотація (надання додаткового значення), а саме фемінізація супротивника є постійним методом та інструментом російської пропаганди на всіх державних телеканалах.

Тема наукових інтересів Леандри Біас сформульована достатньо сухо: «Фемінізм та авторитаризм у колишній радянській Східній Європі». Вона каже, що «часто жінки залишаються поза межами наукових досліджень. Багато хто вважає, що це не так важливо, що цим можна буде зайнятися і пізніше. Однак якщо ми хочемо по-справжньому і до кінця зрозуміти, чому ті чи інші держави розвиваються саме так чи поводяться саме таким чином, то ніяк не можливо ігнорувати гендерний фактор.

Якщо подивитися на війну в Україні, то там жінки або воюють на фронті, або, щонайменше, шиють військову форму. Тобто вони мають широке поле вибору виду діяльності і застосування своїх сил, і вони активно користуються цим шансом. Українські жінки-військовослужбовці борються на фронті на рівних з чоловіками, у лавах ЗСУ їх стало значно більше, ніж до війни. Їхній статус також змінився: тепер жінкам дозволено обіймати у ЗСУ всі важливі посади. Раніше жінок критикували за те, що вони йдуть до армії, а зараз вони за це отримують хвалу і пошану».

Агресор, Володимир Путін, любить видавати себе за сильного чоловіка. Раніше він охоче позував перед фотокамерами голим до поясу, ходив на полювання і здійснював прогулянки верхи на конях. «Усі ці медійні кліше мають прямий зв’язок з війною Росії проти України, — каже Леандра Біас. — Негативно фемінізуючи Україну, українських чоловіків і Захід загалом, зображуючи їх „слабаками“, він намагається надати своїй війні законних підстав, він підводить під своє прагнення домінувати певну мотиваційну базу. Жіноче безправ’я – один із центральних елементів цієї агресії, а зовсім не другорядний аспект», – переконана Л.Біас.

На її думку, яку вона висловила в інтерв’ю телеканалу SRF, край важливо, щоб жінки у майбутньому були активніше залучені до миротворчих процесів. В Україні це вже відбувається, там «жінки безпосередньо беруть участь у боротьбі країни за своє виживання, є й жінки, які посідають важливі державні позиції. Такі, наприклад, як [вже колишня] генеральний прокурор України». Ірина Венедиктова незабаром приїде до Берна в якості посла України у Швейцарії. Л.Біас вважає, що Швейцарія могла б через організацію конференцій, подібних до тої, що відбулася в липні в Лугано з питань відновлення України, запрошувати на них більше жінок. Адже мирні угоди стають міцнішими, якщо у їхньому опрацюванні беруть участь жінки.

SWI swissinfo.ch: Наскільки вірно кліше, що війну ведуть переважно чоловіки?

Леандра Біас (Leandra Bias): На війні чоловіки домінують у тому сенсі, що вони у непропорційній кількості представлені в політиці і тому зазвичай саме вони приймають рішення щодо війни та миру. Більше того, в арміях усього світу в переважній більшості випадків (крім Ізраїлю, — прим. ред.) також домінують чоловіки. Проте, не можна казати, що війна біологічно є чоловічою справою. Просто хлопчиків з самого початку виховують агресивнішими, а у дівчатках усі елементи агресії пригнічують. Так відбувається скрізь, також і у Швейцарії.

Але як тільки жінки опиняються при владі, вони таким самим чином ведуть війни: пригадаємо, що прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер розпочала війну через Фолклендські острови, держсекретар США Кондоліза Райс розпочала війну в Іраку, Гілларі Клінтон — у Лівії, канцлер Німеччини Ангела Меркель надіслала німецьких військовослужбовців до Афганістану. Хіба ці приклади не спростовують усю вашу «гендерну теорію»?

Ні, бо жодна зі згаданих жінок не проводила феміністську зовнішню політику. Йдеться не про кількісну рівновагу чоловіків і жінок. Йдеться про подолання інерції сформованих структур влади. Феміністська зовнішня політика могла б враховувати це та скасувати органи влади, в яких представлені лише чоловіки. Натомість вона могла б створити канали та процеси інтеграції тих, кого ігнорували протягом століть. І цей процес включатиме й інші аспекти в рамках політики безпеки, наприклад, протидію фемініциду.

Справа в тому, що всі сучасні зовнішньополітичні інститути фактично є патріархальними структурами. Це наслідок усієї патріархальної системи суспільства. Якби ми довели частку жінок у глобальній зовнішній політиці — починаючи від складу дипломатичного корпусу до членів Ради Безпеки ООН — хоча б до 30 відсотків, то все могло б сильно змінитися, включаючи й саму політику безпеки.

Добре, уявімо собі на хвилину, що ми досягли цієї мети. Як жінки, віддані, як ви кажете, «феміністській зовнішній політиці», зможуть діяти інакше — і чи будуть вони так діяти?

У політиці безпеки домінують чоловіки, і не тільки тому, що чоловіки домінують у владі, а й тому, що зараз взагалі домінує пов’язаний з чоловіками спосіб мислення. Ми вважаємо, що найкращий метод відчути себе у більшій безпеці, це підкорити усіх навколо себе. Такий спосіб мислення призводить, у тому числі, і до гноблення жінок у суспільстві. Тому нам слід було б переосмислити основи політики безпеки загалом і внести до неї те, що я називаю «жіночий спосіб мислення» — йдеться про примирення, співчуття, емпатію.

За останні 20 років жінки брали участь у середньому у 13% важливих мирних переговорів. Як посередники і як особи, які підписали важливі мирні документи, вони були присутні у 6% таких перемовин. Тобто жінки не брали суттєвої участі у 7 із 10 мирних переговорів. Чи існують емпіричні дослідження, які б доводили, що участь жінок у миротворчих процесах справді позитивно впливає на їхні результати?

Одне з досліджень справді змогло показати, що коли жінки беруть участь у мирних переговорах як посередники або підписанти підсумкових документів, тоді ризик відновлення цього конфлікту значно знижується, а досягнутий мир триває в середньому на 15 років довше. На мою думку, це переконливий доказ, який базується на емпіричних даних.

Ще одне дослідження змогло показати, що знову ж таки, коли жінки беруть помітну участь у мирних переговорах, тоді до цього переговорного процесу долучаються й інші маргіналізовані групи суспільства. Гарний приклад — мир у Колумбії, де жінки самі наполягли на тому, щоб їм дозволили брати участь у мирних переговорах, у тому числі й на боці ФАРК. Завдяки їхнім зусиллям і було укладено мирну угоду, яка вважається найбільш «гендерно інклюзивною» за всю історію миротворчої діяльності.

У рамках цього документу уряд визнав важливість проблеми гендерної нерівності та вказав, що для забезпечення миру у довгостроковій перспективі буде необхідно знайти вирішення цієї проблеми. В угоді також йшлося про необхідність гарантувати права селянок, вдосконалити загальні структури політичної участі жінок у прийнятті важливих рішень і захистити права жертв сексуального насильства.

Нещодавно в інтерв’ю телеканалу SRF ви сформулювали тезу про те, що агресія Росії проти України також має відношення до демократії та гендерної рівності. Чи можна трохи докладніше розвинути цю тезу?

У своїх виступах перед громадськістю, принаймні починаючи з 2009 року, Путін регулярно говорить про «традиційні російські цінності». Ці цінності, які також пропагує, зокрема, і Російська православна церква, нібито несумісні із «західними цінностями» і тому їх слід захистити.

У результаті виникла своєрідна нова державна доктрина, а фемінізм був оголошений небезпечним для країни явищем. Справа дійшла до того, що у 2013 році Рада безпеки Росії заявила, що країні необхідна «стратегія морального захисту проти пропаганди фемінізму та західних моральних концепцій». А це, у свою чергу, призвело до того, що фемінізм і гендерну рівність оголосили як дещо чуже та загрозливе. 

Така державна доктрина згодом дозволила Путіну подати агресію проти України як театр воєнних дій проти культурного домінування Заходу. Україна, на його погляд, була практично окупована «збоченим Заходом», і якби, мовляв, такий розвиток подій тривав, то за кілька років це «гендерне божевілля» захлиснуло б і Росію. Таким чином, неочікуваний напад на Україну став не агресивною війною, а «запобіжним ударом», а фактична воєнна агресія була нібито «винесена за дужки». Але це повний абсурд.

У рамках цієї «війни цінностей» Путін не самотній, його підтримують багато країн світу, співчуття та підтримку він отримує і з боку консервативних політичних партій у Європі. Чи здатна Європа перемогти у цьому ідеологічному протистоянні?

Це складне питання і, на мій погляд, зараз це є найголовніше питання. Справді, багато уламкових правих партій і рухів у Європі намагаються стрибнути на цей поїзд. Є також деякі державотворчі консервативні партії, які теж разом з Путіним, демонізують гендерне питання як загрозу. І було б важливо, щоб ці партії та політики, які мають фундаментальне значення для демократії, зрозуміли, що основна загроза походить не від рухів проти гендерної несправедливості та расизму, а від послаблення демократії. І що саме заради демократії нам слід зміцнювати права людини.

Який взаємозв’язок між демократією, рівноправністю та миром? Що є причиною, а що є наслідком?

У минулому ми виходили з того, що спочатку має пройти демократизація, а потім у певний момент настане рівноправність. Тому жінки часом були виключені з багатьох революцій.

Сьогодні ми знаємо, що революції, тобто процес повалення автократії, стають набагато ефективнішими, якщо і коли в них беруть участь жінки. Нове дослідження, підсумки та висновки якого скоро будуть опубліковані, показує, що чим більш «інклюзивними» є реформаторські рухи, тим вища ймовірність саме демократичного розвитку суспільства. Виходячи з цього, стає зрозумілим, чому Путін так люто виступає проти фемінізму.

Але чи можна підтримувати демократію та гендерну рівність в інших країнах, не втручаючись при цьому у внутрішні справи та не займаючись по суті «культурним імперіалізмом»?

Перше, що нам потрібно зробити, — це скасувати думку, що фемінізм і права людини — це західна концепція. Справедливість і фемінізм – це універсальні цінності. Вкрай небезпечно було б впадати в культурний релятивізм. Тим не менш, ми повинні враховувати також аспект імперського домінування.

Ми не повинні за жодних обставин грати на руку автократам. Тому було б важливо посилювати позиції місцевих правозахисників, які виступають за рівноправність. Вони самі краще знають, як їм досягти справедливості у своєму суспільстві. Вони мають взяти на себе ініціативу — ми могли б лише підтримувати їх.

Зміцнення рівності в правах є одним із наріжних каменів зовнішньої політики Швейцарії. Що може і має зробити в цьому відношенні Швейцарія, яка отримала у 2023 році місце у Раді Безпеки ООН?

Наприклад, було б важливо, щоб Швейцарія дозволила жінкам-активісткам з України виступити у Раді Безпеки. Міністерство закордонних справ Швейцарії могло б брати на роботу більше жінок-дипломатів. Ще одне поле діяльності – міжнародне право. Потрібно зробити так, щоб феміністські підходи були інтегровані у правозастосовну практику Міжнародного кримінального суду.

Жіночі трибунали могли б захищати жертв сексуального насильства. І нехай вони не мають права приймати юридично обов’язкові рішення, все одно таке правосуддя змогло б зіграти свою важливу роль, наприклад, у рамках історичного, юридичного та соціального осмислення війни.