Швейцарія як посередник – неоднозначна історія

Готель Hôtel de la Paix у Женеві є улюбленим місцем проживання дипломатів з усього світу. Keystone / Martial Trezzini

Швейцарія часто виступала посередником у міжнародних конфліктах. У деяких випадках її зусилля й справді допомагали укласти мир, що закріпило репутацію, пов’язану з «добрими послугами», за Швейцарією. Однак сьогодні Конфедерація є лише одним із багатьох гравців в галузі надання посередницьких дипломатичних послуг.

Війна за іспанську спадщину у 1714 році завершилася в невеликому швейцарському містечку Баден. Баденська угода зупинила військове протистояння Франції та Священної Римської імперії та стала доповненням до Утрехтської та Раштатської мирних угод. Чому дві великі держави того часу обрали місцем переговорів це маленьке швейцарське містечко?

З одного боку тому, що воно розташоване на нейтральній території, але також і тому, що це курортне містечко, відоме у світі своїми купальнями та лазнями, мало всю необхідну інфраструктуру для розміщення понад трьох сотень делегатів, які й провели там все літо між офіційними дискусіями та пишними банкетами і розвагами. 

Підсумки переговорів були досить скромними: підписаний 7 вересня договір по суті зводився до підтвердження Раштатського миру. Проте Швейцарія вважає, що цей   відносно незначний епізод з історії міжнародних відносин поклав початок традиції швейцарських «добрих послуг», навіть якщо посередницька політика Швейцарії набула дійсних контурів лише після заснування федеративної держави у 1848 році.

Від посередництва до активного нейтралітету

У Бадені Швейцарія виступала не в ролі посередника, а в ролі організатора видовища, влаштованого силами великих монархій. Умови для сучасної системи «добрих послуг» (так називали тоді в країні політику посередництва) виникли лише в другій половині ХІХ століття, коли світ, увійшовши в епоху модерну, несподівано зменшився в розмірах (навколо світу тепер можна було подорожувати навіть швидше, ніж за 80 днів) і вступив у фазу швидкої технічної модернізації. Відповідно виникла потреба регулювати нові глобальні технології. За це треба подякувати Нумі Дрозу (Numa Droz), «батькові сучасної швейцарської дипломатії».

Баденські мирні переговори початку XVIII століття (на картині Рудольфа Хубера) згадують у Швейцарії як початок традиції «добрих послуг». wikicommons

Він вважав, що в умовах, коли наприкінці ХІХ століття практично всі європейські країни включилися в боротьбу за «життєвий простір», швейцарська дипломатія має чуйно зреагувати на факт відсутності необхідної кількості наднаціональних структур. Що вона й зробила, ініціювавши створення спеціалізованих міжнародних організацій. Великі держави зі свого боку усвідомлювали їхню користь та погоджувались, хоча і вимушено, щоб керівні органи цих структур були розміщені поза їхніх сфер впливу. І Швейцарія ідеально підходила для цього. В той час провідну роль відігравав Берн, а не Женева, як зараз.

Саме у Берні розмістилися такі міжнародні організації як Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Міжнародне бюро промислової власності (1884 р.) та інші. Роль важливого міжнародного центру, що несподівано звалилася на Швейцарію, здавалася багатьом втіленням тези про «особливу роль» Конфедерації. Федеральний радник (1875 – 1892 рр.) Нума Дроз був одним із найактивніших пропагандистів цієї ідеології. Докладніше про це можна прочитати в нашому матеріалі з архіву, перейшовши за посиланням, що розміщене вище.

У 1872 році міжнародний трибунал у Женеві зобов’язав Велику Британію сплатити штраф Сполученим Штатам Америки за постачання військових кораблів південним штатам країни під час Громадянської війни – у так званому Алабамському арбітражі Швейцарія вперше виступила у своїй сучасній ролі посередника та допомогла вирішити конфлікт між двома державами законним шляхом.

Військовий корабель «Алабама» було таємно побудовано жителями півдня –конфедератами – в Ліверпулі, а потім він використовувався для боротьби з суднами, які поставляли вантажі жителям північних штатів під час Громадянської війни в США. Усього «Алабама» знищила біля шістдесяти кораблів з Півночі. Міжнародний третейський суд, який мав вирішити питання відшкодування завданих США збитків (а він оцінювався в гігантську на ті часи суму – 15,5 мільйонів доларів), вирішено було провести в Женеві, що й сталося в 1871-1872 рр.

У результаті суд ухвалив стягнути суму збитків із Британської імперії, оскільки «Алабама» була формально побудована на її території. Але головне, що Швейцарія проявила себе настільки вдалим організатором, що через півстоліття президент США Вудро Вільсон (Thomas Woodrow Wilson) обрав для розміщення штаб-квартири Ліги Націй Женеву (ймовірно саме з огляду на справу «Алабама»). В ті часи багато хто вважав, що міжнародний арбітраж і є тим інструментом, за допомогою якого світовому співтовариству вдасться створити кантівський «вічний мир». На жаль, цим ілюзіям не судилося збутися навіть з урахуванням прийнятих за ініціативою Росії (перша Гаазька конференція була організована у 1899 році за ініціативою імператора Росії Миколи ІІ) Гаазьких конвенцій (6 конвенцій ухвалено у 1899 р., та 13 – у 1907 р.), які закріплювали правила ведення війни.

Перша світова війна різко поклала край вирішенню конфліктів за допомогою арбітражних судів. У міжвоєнний період Швейцарія продовжувала грати роль посередника та примирителя, наприклад, беручи участь у складних посередницьких місіях від імені Ліги Націй щодо визначення статусу Верхньої Сілезії та Вільного міста Данциг. У Швейцарії також було організовано та проведено такі важливі мирні конференції, як, наприклад, Локарнська мирна конференція (1925 р.), яка мала на меті розрядити повоєнні конфлікти між європейськими державами. У Лозанні (1923 р.) і у Монтре (1936 р.) були укладені угоди про кордони сучасної Туреччини та про регулювання судноплавства на Чорному морі.

Швейцарська «блискуча ізоляція»

Золота ера швейцарських посередницьких послуг припала на час Другої світової війни: у 1943-му та 1944 роках Швейцарія виконувала функції «дипкур’єра» у рамках 219 випадків, цими послугами тоді користувалися 35 держав. Женева остаточно стала столицею світового шпигунства. Під час «холодної війни» швейцарські послуги також мали помітний попит: у 1973 році Швейцарія все ще мала 24 мандати на виконання функцій «зв’язкового». Проте Друга світова війна перетасувала всі карти. Відразу після 1945 року держави-переможниці з недовірою ставилися до Швейцарії через її тісні економічні зв’язки з нацистською Німеччиною. Крім того, Конфедерація не була членом Організації Об’єднаних Націй: вона спостерігала за спробами встановлення нового міжнародного порядку зі сторони.

Однак наявність штаб-квартири ООН у Женеві та зусилля нового міністра закордонних справ Макса Петіп’єра (Max Petitpierre, 1899 – 1994 рр.) дозволили Швейцарії знову активніше залучитися до світових справ. Федеральна рада, обрана в 1944 році, прагнула поєднати швейцарський нейтралітет з більш активною міжнародною присутністю.

Макс Петіп’єр і Вінстон Черчилль у замку Альмендінген поблизу Берна, 1946 рік. Keystone / Str

У 1946 році Швейцарія відновила відносини з СРСР, а у 1953 році швейцарські військовослужбовці та дипломати були направлені до Кореї для моніторингу миротворчих зусиль на демаркаційній лінії між Північчю та Півднем. Ця місія, до складу якої входило майже сто осіб, стала першим випадком участі Швейцарії у закордонних миротворчих місіях. У 1954 році Швейцарія приймала в себе Індокитайську конференцію, а в 1955 році – першу зустріч на найвищому рівні між державами-переможницями у Другій світовій війні. Але операцією, яка, безсумнівно, найбільше сприяла зміцненню репутації швейцарської дипломатії як постачальника «добрих послуг», була її роль посередника на останніх етапах війни в Алжирі.

За ініціативою тимчасового уряду Алжирської республіки та зі схвалення Франції Берн у 1960 році налагодив канали зв’язку між ворогуючими сторонами. Пізніше Швейцарія організувала перемовини про припинення вогню в Алжирі, які завершилися Евіанськими угодами (1962 р.), які були підписані хоча і на французькій землі (у бальнеологічному курорті Евіан), але на березі Женевського озера. Представники Алжиру під час переговорного процесу жили у Швейцарії, і деякі етапи переговорів з Францією також проходили на швейцарській території.

Успіх Евіанської конференції став чимось на зразок міфу про «добрі послуги» Швейцарії. Але за цим сталася низка невдач у спробах посередництва, наприклад, в Афганістані, під час апартеїду в Південній Африці та у Фолклендській війні між Великою Британією та Аргентиною. Новий етап, успішніший, розпочався у 1985 році, коли в Женеві відбулася зустріч на вищому рівні між президентом США Рональдом Рейганом і президентом СРСР Михайлом Горбачовим.

Прагнення миру у багатополярному світі

Женевський саміт Горбачов-Рейган став першою ознакою потепління у відносинах між двома наддержавами; діалектичну рамку до нього утворює проведений також у Женеві в 2021 році саміт Путін-Байден, який поклав рішучий кінець цій відлизі. Але тоді закінчення холодної війни стало початком нового етапу у міжнародних відносинах. Держави почали спілкуватися тісніше та інтенсивніше, зросла роль міжнародних органів багатосторонньої дипломатії у «добрих послугах».

Женева продовжувала діяти як найважливіший глобальний центр міжнародних відносин, тоді як сама Швейцарія на деякий час виявилася зануреною у власні проблеми. У 1990-х роках у неї якось із самого початку не склалися стосунки з Європейським союзом, за підсумками національного референдуму вона відмовилася вступати до Єврозони. У самій країні розпочалися громадські дебати щодо ролі Швейцарії у Другій світовій війні. На початку нового тисячоріччя Берн спробував зробити comeback в якості міжнародного посередника, і йому справді вдалося досягти деяких успіхів, насамперед у рамках багатостороннього формату співробітництва.

Серед них слід зазначити угоду про припинення вогню, досягнуту у 2002 році за підсумками конфлікту в Нубійських горах у Судані та підписану на горі Бюргеншток поблизу Люцерна. У 2004 році напередодні великого раунду розширення Євросоюзу на схід у цьому містечку проходили консультації щодо статусу Кіпру. У 2009 році завдяки швейцарському посередництву Туреччина та Вірменія підписали Цюріхські протоколи, спрямовані на нормалізацію дипломатичних відносин. Однак до сьогодні ці угоди не мають якогось більш-менш помітного впливу на відносини Анкари та Єревана, хоча, зрозуміло, навряд чи в цьому винна саме Швейцарія.

У 2000-х роках Швейцарія продовжувала виконувати роль посередника, виступаючи з мирними ініціативами з врегулювання конфліктів у Непалі, Бурунді, Колумбії та на Кіпрі. Швейцарські зусилля в ізраїльсько-палестинському конфлікті також не принесли особливого довготривалого ефекту, скоріше спричинивши невдоволення Ізраїлю. У 2019 році після багаторічних переговорів за посередництва Швейцарії в Мозамбіку було досягнуто мирної угоди між урядом та повстанцями.

У 1953 році швейцарські військовослужбовці та дипломати були направлені до Кореї для моніторингу миротворчих зусиль на демаркаційній лінії між Північчю та Півднем. Keystone / Str

Один актор серед багатьох інших

Проте інтенсивні посередницькі зусилля швейцарської дипломатії не повинні призводити до переоцінки ролі Швейцарії у миротворчих діях.

Війна Росії проти України, роль Туреччини, черговий раунд національних дебатів щодо нейтралітету Швейцарії в сучасних умовах, свідчать про те, що в історії швейцарських посередницьких послуг настає новий етап, тим більше що сьогодні такі міжнародні органи, як Організація Об’єднаних Націй, є більш вагомими для вирішення конфліктів. Недаремно Швейцарія так намагалася стати непостійним членом Ради Безпеки ООН. Наразі Швейцарія — лише один актор серед багатьох інших.

Сьогодні Швейцарія представляє інтереси Ірану в Єгипті, США в Ірані, Росії в Грузії, Грузії в Росії, Ірану в Саудівській Аравії та Саудівській Аравії в Ірані, хоча почати представляти інтереси України в Росії їй уже не вдалося через негативну позицію Москви. Навряд чи сьогодні, коли для ведення переговорів вже не потрібно їхати до Швейцарії, а достатньо увімкнути програму Zoom, традиційні «добрі послуги» можуть компенсувати відсутність міцних альянсів. Звідси зрозуміло також, чому Швейцарія приєдналася до санкцій ЄС щодо Росії і чому Берн має намір у майбутньому тісніше співпрацювати з НАТО.