Війна Росії проти України та розкол православ’я

Україна – «гніздо сатаністів»? Релігійно-пропагандистський наратив, що розповсюджує Росія, став повноцінною зброєю в інформаційній війні. AP/Keystone

Напад Росії на Україну спричинив виникнення гострого релігійного конфлікту всередині світового православ'я. Портал swissinfo.ch поговорив на цю тему зі швейцарським теологом Штефаном Кубе.

Чим довше триває війна, тим частіше змінюються цілі, яких нібито мають досягнути в ході так званої «спеціальної військової операції». Спочатку йшлося про «денацифікацію» та «демілітаризацію» України, тепер вірогідно, на порядку денному стоїть повноцінний екзорцизм. Так чи інакше, Москва все частіше використовує щодо українців відверто геноцидну лексику. Наратив, який використовується російською церквою, також стає дедалі апокаліптичним, мовляв, Україну захопили сатаністи. 

Відомий вислів В. Путіна про те, що «ми потрапимо до раю, а вони просто здохнуть» перетворився з мема в соцмережах на практичне керівництво до дії для РПЦ. На її думку, російські солдати, які йдуть на цю війну, можуть розраховувати на повне відпущення гріхів у разі загибелі. Тим самим агресивна війна Росії отримує, крім геополітичного, ще й метафізичний підтекст, що вже викликало критику з боку багатьох православних громад і призвело до майже непереборного розколу всередині східного християнства.   

Штефан Кубе (Stefan Kube) – теолог і директор «Екуменічного форуму з питань віри, релігії та суспільства на Сході та Заході» (Ökumenisches Forum für Glauben, Religion und Gesellschaft in Ost und West). Форум видає спеціалізований журнал «Релігія та суспільство на Сході та Заході», головним редактором якого також є Штефан Кубе.

Штефан Кубе (Stefan Kube) Stefan Guth

SWI swissinfo.ch:  Щодо цілей Росії в Україні – зовсім недавно ми почули цілковито новий наратив: йдеться вже про «десатанізацію» України, про те, що це навіть певною мірою «священна війна». Наскільки ця війна має релігійний характер?

Штефан Кубе: З самого початку вторгнення в Україну проповіді російського Патріарха Кирила ґрунтувалися на такій логіці: в Україні Росія захищає себе. Вона, мовляв, захищається там від «агресивних цінностей» Заходу, насамперед від секуляризації, плюралізму, вона протистоїть там «занепаду консервативних цінностей». Отже, якщо дотримуватися внутрішньої логіки керівництва Російської Православної Церкви, що ідентична російському військово-політичному керівництву — то вся ця війна має оборонний характер. А населення України розглядається як люди, «спокушені диявольськими західними силами».

Наразі таким виявляється теологічно-ідеологічне обґрунтування цього нападу. Тому Патріарх Кирило і називає все, що відбувається, «священною війною». Однак це зовсім не конфлікт між релігійними громадами, це не релігійна війна, це теологічно заряджена пропаганда.

Якою мірою узгоджені зараз у Росії дії церкви та держави?

Показовий приклад: напередодні російського Різдва 7 січня 2023 року Патріарх Кирило виступив за припинення вогню на період усіх Різдвяних свят. Кілька годин потому те ж саме запропонував В. Путін. Можна припустити, що це були узгоджені дії. Проте зброя не замовкала в ці дні. Це був маневр, щоб показати: ось Росія, яка хоче справжньої деескалації, вона прагне миру, але «злі сили» із Заходу займаються саботажем. Тісна співпраця (церкви і держави в Росії) почалася ще за кілька років (до вторгнення), це відбувалося в різних політичних сферах, а особливо там, де церква і держава переслідували однакові цілі — наприклад, я маю на увазі неодноразово посилені закони, спрямовані проти так званої «пропаганди гомосексуалізму». 

Наближеність церкви і держави у країнах із православною культурою – це звичайне явище. Які у цьому сенсі особливості Росії?

У цій країні відносини (політики та кліру) справді відрізняються від формату, який існує, наприклад, у Західній Європі. У православ’ї досі живе ідея так званої «симфонії», тобто гармонії між церквою та державою. Ця ідея сягає ще Візантійської імперії. Однак така концепція в історії завжди була скоріше якимось ідеальним уявленням, вона ніколи не була буквально реалізована в жодній православній країні. Згідно з конституцією, Росія є світською країною, де церква відокремлена від держави. Однак відколи Путін і Кирило прийшли до влади, їхня співпраця стає дедалі тіснішою і міцнішою. При цьому очевидно, що держава має набагато більший владний ресурс, тобто політика і церква в Росії не є двома рівноправними і однаково сильними партнерами. 

Яку роль грає особистість самого Кирила? Давно ходять чутки, що свого часу він співпрацював із російськими спецслужбами.

Є всі підстави вважати, що він справді працював у КДБ, у структурі, співробітником якої був і Путін. Однак нині історичну правду неможливо відновити, оскільки архіви КДБ у 1990-х роках знову були закриті — до речі, в тому числі під тиском тогочасного церковного керівництва з урахуванням того, що тоді всередині Руської Православної Церкви йшла активна боротьба різних фракцій і прихильників різних напрямків майбутнього розвитку. 

Багато хто звичайно запитує, невже ж сам Кирило вірить у все те, що він говорить і проповідує на публіці? Ми не можемо зазирнути в його голову, але для України його послання мають просто катастрофічні наслідки — і саме згідно з цими діями його треба оцінювати. Багато ієрархів та богословів Православної Церкви, а також представників інших церков закликали його дистанціюватися від війни. Але він зробив навпаки.

Це призводить до напруженості: частина православних віруючих в Україні, які відчували свою належність до Московського Патріархату, розірвали з Росією. Можна припустити, що, ймовірно, в інших країнах відбуватимуться аналогічні процеси. Тенденції до відокремлення від Москви існують вже в низці країн, і там, як це добре зараз видно на прикладі країн Балтії, у формуванні такого курсу не останню роль відіграють відповідні державні структури.  

Церковний конфлікт в Україні триває вже досить довго. Як, на Ваш погляд, він виглядає в загальних рисах?

Релігійний ландшафт в Україні є складним. За радянських часів усі православні віруючі у цій країні перебували у лоні Російської православної церкви. Після Другої світової війни багато громад, переважно це стосується греко-католицьких християн на заході України, були просто насильно інкорпоровані в РПЦ. З часу здобуття країною незалежності в 1991 році в православному середовищі цієї країни зародилися і розвинулися різні течії. Одна з них, дуже вагома, наполягає на незалежності чи принаймні на більшій автономії від Московського Патріархату.

10/ The $30K watch, donated by an anonymous benefactor, caused controversy after a clumsy attempt to remove it from a photo – it was airbrushed out but the photo editor forgot to remove its reflection in a polished table top. Several leading ROC clergy have had similar scandals. pic.twitter.com/Kak7HBXk8VЗовнішнє посилання

— ChrisO_wiki (@ChrisO_wiki) July 8, 2022Зовнішнє посилання

У результаті в Україні виникли три православні церкви, найбільша з них мала тісні зв’язки з Московським Патріархатом, але мала внутрішню автономію. Дві інші прагнули незалежності, відчуваючи церковне і політичне придушення з боку Москви, і саме вони й хотіли створити власну національну церкву. Ці дві церкви об’єдналися у 2018 році та утворили Православну церкву України (ПЦУ). Українська православна церква Московського патріархату, з іншого боку, завжди була у складі РПЦ, поки не відкололася від Москви у травні 2022 року через те, що Кирило відмовився засудити цей напад.

Якою мірою війна змінила ситуацію щодо впливу та перспектив розвитку православ’я в Україні?

Безумовно, багато хто зараз переходить до нової Православної церкви України (ПЦУ). Однак вона все ще помітно менша в інфраструктурному плані та за кількістю священиків. Щодо Української Православної Церкви (УПЦ), то помітна частина українського суспільства та політичних кіл ставиться до неї з великою підозрою. Схоже, що прагнення відокремитися від усього старого, пов’язаного з Москвою, стало в Україні основою формування механізмів національної лояльності, і це навіть попри те, що ця церква різко виступила проти російської агресивної війни.

Наразі Україна стала ареною серйозного конфлікту, який розколов все світове православ’я. Яким може бути в такому випадку геополітичний підтекст?

З одного боку, ми маємо Московський Патріархат, найбільший і найчисленніший у православному світі. А з іншого боку, є Константинопольський Вселенський Патріархат, який відіграв вирішальну роль у формуванні нової ПЦУ. У рамках православ’я саме Константинопольський Патріархат має почесну історичну первинність. Українські політики та віруючі давно вже вимагали від Архієпископа Константинополя — Нового Риму і Вселенського патріарха Варфоломія I, щоб той втрутився у церковний конфлікт та надав православним в Україні право незалежно обирати собі свого головуючого. У 2018 році після довгих вагань Варфоломій надав Православній церкві України (ПЦУ) в особі митрополита Єпіфанія томос про автокефалію (грамоту про незалежність).

Це спричинило конфлікт з Москвою. Москва також розірвала контакти з іншими православними церквами, які визнали церковну незалежність України. Слід зазначити, що відносини між Москвою та Константинополем зіпсувалися ще раніше. У своїй протидії наступу модерності Москва з самого початку була значно консервативніша, тоді як Константинополь був прогресивніший. Таким чином ми маємо тупикову ситуацію, коли дві найважливіші православні церкви більше не розмовляють одна з одною — і це дуже проблематично для усього православ’я в цілому. Були, щоправда, спроби посередництва, але вони не мали успіху.

З цієї ж причини також зараз точаться розмови про розкол усередині православ’я і навіть про поділ Церкви. А як Ви бачите ситуацію?

Фактично, це насправді розкол, схизма. Незалежно від того, чи виконуються певні теологічні критерії чи ні, ми маємо значний розрив. Особисті уражені амбіції також грають тут свою роль: мені важко повірити, що Варфоломій та Кирило колись знову зможуть розпочати діалог. Але важливо зрозуміти й те, що це стосується лише вищого керівництва церков, церковних лідерів. А між богословами та віруючими обох церков контакти та дискусії все ще мають місце, і багато хто з них критикує обидва церковні керівництва, насамперед там і тоді, де і коли мова заходить про спільну церковну політику.