«Моя психіка зовсім не готова усвідомити те, що відбулося»

«Коли 24 лютого розпочалася війна, я просто не повірив тому, що відбувається. Моя психіка зовсім не готова усвідомити те, що відбулося». swissinfo.ch

Від 24 лютого 2022 року, з моменту російського вторгнення в Україну, між владою та суспільством країни діяв своєрідний кулуарний громадський договір: «спеціальна військова операція» щодо «денацифікації та демілітаризації» України проводитиметься професіоналами. Тобто решта й надалі можуть про це дізнаватися з екрана телевізора. Проте все змінилося 21 вересня.

Ризик поїхати ввечері додому з роботи і за два дні опинитися під Херсоном чи Бахмутом виявився як для нього, так і для багатьох інших неприйнятною перспективою, бо погано підготовлені та абсолютно невмотивовані люди, насильно покликані до армії, майже не мають шансів вижити у війні. Тому не дивно, що після оголошення мобілізації з країни втекло, за оцінками російської версії видання Forbes, 700 тис. осіб, із яких 200 тис. — до сусіднього Казахстану. Деякі опинилися і в західній Європі.

З одним із таких, Владиславом Донченком, ми розмовляємо у Берні у невеликому кафе навпроти будівлі національного парламенту. Він народився в Україні, у Львові. Його батько українець, мати росіянка. Опісля розлучення батьків у віці чотирьох років разом із мамою поїхав до російського Ярославля. Навчався у Москві, зрідка проводив на Полтавщині літні канікули. Владислав не готовий відповісти, якої він національності: росіянин чи українець. «У мені тече кров козаків, але я закінчив Бауманський інститут із профілю конструювання двигунів внутрішнього згоряння. Все моє свідоме життя проходило у Москві».

Перший та другий шок

До останнього часу чоловік працював у Москві інженером-конструктором, певний час навіть доводилося працювати в Китаї. «Коли 24 лютого розпочалася війна, я просто не повірив тому, що відбувається. Моя психіка зовсім не готова усвідомити те, що відбулося. Я думав: все станеться, як і в 2021 році, коли російські війська стягували до кордонів України, але тоді все закінчилося якимись навчаннями. У мене чомусь була абсолютна впевненість, що й зараз усе скінчиться так само. Як зараз пригадую, написав своїй тітці в Київ, спитав як вони там. А вона відповіла, що вранці прокинулася від звуків вибухів.

Я був повністю розгублений. Того дня вже не міг працювати, сидів в офісі і читав новини. Але я чітко розумів — треба виходити і протестувати. Я був упевнений, що на вулиці вийде багато людей, як колись на мітинги на підтримку Олексія Навального». Однак на подив і розчарування Владислава все виявилося інакше. Поодинокі групи людей збиралися в центрі Москви поблизу пам’ятника Пушкіну, на популярній у москвичів і гостей столиці площі, проте не більше. Ця громадська пасивність була для нього «другим шоком». «Знаючи, що в Москві проживає понад 15 млн осіб, я бачив: тих, хто вийшов протестувати проти ракет, які летять в Україну — крапля в морі. Я не розумів, чому так відбувається».

Винна пропаганда

Чи намагався він пояснити це собі? Намагався, каже Владислав. Причини прості: страх опинитися у в’язниці за найменшу непокору поліцейським. «Це — репресивний апарат, створений у Росії, люди просто бояться. Сам я розумів, що теж можу стати об’єктом репресій. Але тоді я про це навіть не думав, бо все це було настільки мізерно, порівняно з тим жахом, який відбувався на території України». Можливо, народ й справді підтримує війну? Є дані, за якими 80%, або щонайменше 50% жителів Росії вважають цю війну правильним кроком.
Можливо, це банальна відсутність звички брати політичну відповідальність на себе? 

Владиславу важко оцінити, наскільки це відповідає дійсності. Мовляв, у його колі спілкування, а це молодь віком 20 — 30 років з гарною освітою, можна на пальцях руки перерахувати тих, хто підтримує війну. «Загалом, люди прагнуть мінімізації особистих проблем, унеможливити будь-які загрози на свою адресу. Народ елементарно не розуміє навіщо протестувати, якщо жодного зворотного зв’язку, фідбека, як зараз кажуть, із владою немає. А ось отримати тюремний термін — це реально!»

Усе ж, невже росіяни не розуміють, що вони, як свого часу Німеччина, взяли на свої плечі історичну провину, котру спокутувати їм доведеться десятиліттями. Тут відповідь Владислава швидка й однозначна: ні, не розуміють! І виною тому, каже, російська пропаганда. Мовляв, у цій війні це — не менш жахлива зброя, ніж балістичні ракети, якими Росія руйнує міста України.

Хто протестує, того в окопи…

Владислав каже, що він з лютого 2022 року тричі виходив на антивоєнні мітинги. Але зрештою стало зрозуміло, що це нічим, крім в’язниці, для нього особисто не завершиться. Він бачив, як москвичі спокійно гуляли, відвідували кафе й ресторани, тоді як у Маріуполі гинули люди під обстрілами. Перший раз Владислав поїхав з країни на початку березня і через Стамбул потрапив до Швейцарії, де два місяці мешкав у сестри. Потім у липні він поїхав назад до Росії.

Йому неприємно про це говорити, але на той момент настало, як каже чоловік, певне звикання. Владислав заспокоював себе, що треба якось жити далі, бо можливості працювати у Швейцарії не було. Але потім розпочалася мобілізація, це сталося 21 вересня. «Я знову вийшов на мітинг того дня, це було в Ярославлі. Ще за 4 дні я приїхав до Москви, щоби вийти на мітинг там. Проте там було ще менше людей, ніж на мітингу в день початку війни. А поліції було ще більше і затримання були ще жорсткішими».

Владислав не вважає себе героєм. Він не ставить себе на одні щаблі із Олексієм Навальним, що готовий ув’язнитися за свої ідеї. Владислав — пересічна людина, представник середнього класу, який у будь-якій іншій країні, у тому числі й у Швейцарії, був би підпорою суспільства. У будь-якій країні — але не в Росії. У цій країні він дізнався, що всі, хто був затриманий на минулих антивоєнних мітингах, отримали повістки з військкоматів про мобілізацію. 

«Я теж боявся отримати повістку, однак не брати участь у мітингах я не міг», — каже Владислав.
«Окрім того, людина з повісткою лишається права легально полишити країну. І ця обставина стала для мене вирішальним мотивом поїхати. Я зумів купити квиток на автобус до Гельсінкі і звідти — полетіти до Швейцарії, до своєї сестри. Потому дізнався, що наступного дня на прикордонному КПП, через який я залишив країну, було встановлено мобілізаційний пункт. Досі пам’ятаю полегшення, яке відчув, коли мені вдалося перетнути кордон».

Три франки на день

Одразу після прильоту до Швейцарії 29 вересня, розповідає Владислав, він звернувся до Центру прийому та розміщення біженців у Цюриху. Володіючи англійською мовою, зміг самостійно вести діалог з міграційною владою. «Коли я прийшов до центру подавати клопотання про надання мені статусу біженця, не очікував, що мене там одразу залишать ночувати. Це не було затримання. Однак коли людині надається можливість попросити статус біженця, на неї покладають певні обов’язки. 

Приміром, з 9 вечора до 9 ранку я мушу перебувати безвідлучно в тому місці, де мене поселили. І ще я мушу без запізнення з’явитися на інтерв’ю у моїй справі. Це — поки два основні мої обов’язки». У чоловіка спершу вилучили всі документи, які він передбачливо взяв із собою. Згодом повернули все, крім обох паспортів — закордонного та внутрішнього. На підставі документів йому видали офіційну довідку про те, що він є кандидатом на набуття статусу біженця. Оскільки центр прийому біженців у Цюриху виявився переповненим, пізніше росіянина перевели у кантон Берн.

Тепер Владислав чекає на інтерв’ю, а доти він зобов’язаний жити в центрі для біженців, хоча він міг би жити вдома у сестри під Цюрихом. Він трохи спантеличений, що в нього досі ніхто офіційно не запитав, чому він покинув Росію і просить притулку у Швейцарії. У центрі чоловіка забезпечують триразовим харчуванням. І якби в нього не було власного одягу, йому б видали. Біженцям виділяються, за його словами, предмети та засоби особистої гігієни та невеликі кишенькові гроші з розрахунку 3 франки на день.

Коли конкретно буде інтерв’ю, Владислав поки не знає. Але він має щовечора перебувати в центрі, бо призначення на інтерв’ю вручають зазвичай увечері напередодні. Він знає, що міграційна влада Швейцарії коректно ставиться до заявників. Він сам випробував це на собі, коли випадково застряг тут на початку пандемії в гостях у сестри і коли йому довелося вирішувати питання з візою, термін дії якої минув. Тож Владислав сподівається, що його справу буде вирішено позитивно.