Архітектори зі швейцарського Тічино в Одесі

Одеса у 1850 році. Library of Congress

Успіх, який в українському місті Одесі мали архітектори та будівельники зі швейцарського кантону Тічино, тісно пов'язаний з історією швейцарської еміграції до України та Росії, особливо починаючи з 18 століття. Досить згадати Доменіко Трезіні та його роль у будівництві Санкт-Петербурга. Безумовно, трудова еміграція зі Швейцарії не обмежувалася лише Східною Європою і тривала до початку 20-го століття.

Будівельники та архітектори наполегливо шукали собі роботу там, де її було вдосталь. Таким регіоном була Одеса — строкате космополітичне торговельно-портове місто на Чорному морі. Для будівельників воно було справжнім будмайданчиком із чудовими можливостями для самореалізації.

Архітектори з Тічино були в цьому сенсі лідерами в Одесі, і сталося це з низки причин. Проектувальники мали як передові інженерні й технічні рішення, так і підприємницьке чуття та гнучкість. Багато з них все своє життя проводили у мандрах. З юних років майстри звикли працювати і пристосовуватися до інших культурних контекстів, вони мали щільну мережу контактів, а відтак завжди були забезпечені замовленнями.

Крім того, майстри-будівельники з Тічино мали у своєму розпорядженні «матеріал», що користувався особливим попитом: це були стиль і престиж італійських архітектурних культур і традицій, свого роду «архітектурний дженерик»: так само на вигляд «дорого і багато», але за доступними цінами.

І ось саме в Одесі умови для тічинських архітекторів та ремісників були найбагатшими, і їхній «продукт» користувався гарантованим попитом, завдяки великим осередкам у місті італійських та грецьких громад. Додамо сюди ще й італійську мову, що була «лінгва франка» у місті, на кшталт англійської зараз.

Карта Одеси та околиць, приблизно 1809 рік. Bibliothèque nationale de France

Ще один фактор: в Одесі застосовувалася майже така сама бізнес-модель, що й у Санкт-Петербурзі. Спочатку свої замовлення робила і реалізовувала влада, яка, приміром, контролювала зведення важливих громадських будівель, а потім із замовленнями до популярних та затребуваних архітекторів приходили й приватні особи. Із цим «механізмом» вмільці зі Швейцарії були дуже добре знайомі. Таким чином, італійський характер архітектури Одеси є закономірним наслідком усіх цих процесів.

Свою роль відіграли й політики, вихідці з регіону італійського Середземномор’я. Чиновники багато у чому сприяли перетворенню міста на справжню, як у пісні, «перлину біля моря».

Наприклад, першим губернатором регіону був саме виходець із культурного середовища Середземномор’я. Йдеться, звичайно, про Хосе де Рібаса-і-Бойонса (José de Ribas y Boyons, 1749-1800), в італійованій версії Джузеппе де Рібаса (Giuseppe de Ribas). Він народився в Неаполі, був сином ірландки та каталонського солдата на службі іспанської корони, католик, як і всі архітектори з Тічино: релігійно-конфесійний фактор у цьому контексті не слід ігнорувати в жодному разі.

Палац генерал-губернатора Новоросійського краю Михайла Воронцова (1824-1828). Collection privée

Але повернемося до архітектури. Згідно з архівними джерелами, першими архітекторами з Тічино в Одесі були брати Франческо та Джованні Баттіста Фраполі (Francesco/Giovanni Battista Frapolli). В українській та російській літературній традиціях їх незмінно ідентифікують як неаполітанців, але насправді йдеться про справжнісіньких швейцарців. Їхній рід походив із регіону Скарелія у долині Валь Колла (Scareglia in Val Colla), що розташована на межі Швейцарії та Італії.

Крім того, в документах чітко зафіксовано факт проживання цієї родини саме в Тічино. Щоправда, фіксація цього факту відбулася з причин цілком трагічних: як випливає з архівів, у 1827 році Марія Фраполі ді Массаньо (Maria Frapolli di Massagno) отримала звістку про те, що її брата Джованні Баттіста, архітектора міста Одеси, було вбито домашнім слугою за участю спільника.

Порт Одеси близько 1900 року. Library of Congress

Брати Фраполі додали важливого внеску у розвиток Одеси в перші роки після її заснування. Проте по-справжньому «процес пішов» у 1820-х, коли до берегів Чорного моря прибула група архітекторів із Тічино. У ці та наступні роки центральну роль у розвитку Одеси грав Франческо Боффа (Francesco Boffа) з регіону Аразіо (Arasio), що знаходиться на території сучасної громади Колліна д’Оро (Collina d’Oro), розташованої на південь від Лугано.

Саме він спроектував безліч будівель, що надали Одесі її незабутнього вигляду, зокрема так звану «Стару біржу» (1828-1834, зараз там розташована міська Дума), лютеранську церкву Святого Павла (1824-1835, знесено в 1895 році, щоб звільнити місце для нової церкви за проектом німецького архітектора Германа Шойрембрандта Hermann Scheurembrandt), палац генерал-губернатора краю Михайла Воронцова (1824-1828) у складі головної будівлі садиби, бельведера-колонади (1829 р.), манежу, господарського крила та Орловського корпусу. І, нарешті, – чи не найвідоміший пам’ятник Одеси — Потьомкінські сходи, що з’єднують порт із розташованим на височині центром міста (1837-1841).

Одеська фондова біржа, нині будівля мерії, роботи архітекторів Франческо Боффа та Джорджіо Торрічеллі, близько 1900 р. Rijksmuseum Amsterdam

В українській та російській літературі його часто називають «Боффо», але це неправильний, спотворений варіант, зумовлений транскрипцією написання його прізвища з латиниці на кирилицю. За його батьківщину вказується Сардинія, що теж є помилкою, яка пов’язана, мабуть, з неточною кириличною транслітерацією міста Аразіо (Arasio), яке раптом перетворюється на Орозей (Orosei).

Документальні джерела, такі як архів Registri della popolazione округу Лугано, чітко доводять, що його історична батьківщина — саме швейцарське місто Аразіо. Можливо, плутанина з приводу сардинських коренів Боффа виникла через те, що свою освіту він здобув в Академії образотворчих мистецтв у Турині, тодішній столиці Сардинського королівства.

Ще один архітектор, який разом із Боффом стали дійовими особами в історії забудови Одеси, – Джорджіо Торрічеллі (Giorgio Torricelli), що родом з Лугано. Торрічеллі приїхав до Одеси в 1818 році, проте найактивніша фаза його діяльності припала на 1830-і роки. Все почалося 1832 року, коли він виграв конкурс на планування міської ринкової площі. Як і Боффа, майстер здебільшого орієнтувався на класичну архітектуру, результатом чого став Англійський міський клуб, збудований між Старою біржею та Театром у 1841-1842 роках. Щоправда, наприкінці 19 століття архітекторами Феліксом Гонсіоровським та Емілем Веєм (Felix Gonsiorowski / Emil Vej) у будівлю було внесено значні зміни.

Блог Швейцарського національного музею

Портал SWI swissinfo.ch регулярно публікує матеріали тематичного блогу Швейцарського національного історичного музею (Blog des Schweizerischen Nationalmuseums), присвячені актуальним та незвичайним темам з історії Конфедерації.

На той час Одеса вже стала найважливішим європейським портом та торговим центром. Крім архітекторів, не слід забувати і про те, що значний внесок у вигляд міста зробили і художники, такі як Карло Боссолі (Carlo Bossoli). Його батько емігрував до Одеси, і Карло провів там свою юність та здобув там освіту. Ще одне значне ім’я: сценограф Одеського театру (з 1824 по 1831 рр.) Віттор Пеллі (Vittore Pelli) з регіону Малькантоне (Malcantone) поблизу Лугано.

Видатною стала й творчість Олександра Бернардацці (Aleksandr Bernardazzi), який народився в 1831 році в П’ятигорську, син Джузеппе Бернардацці (Giuseppe Bernardazzi) та Доротеї Вільгельміни Конраді (Dorothea Wilhelmine Conradi), доньки Фрід, який був головним санітарним лікарем п’ятигірського термального курорту.

Приморський бульвар в Одесі, початок 20-го століття. Collection privée

Джузеппе Бернардацці походив із сім’ї архітекторів та будівельників з Памбіо (Pambio, сьогодні район міста Лугано Pambio-Noranco), причому його далекі предки були родом із долини Верзаска. Він активно працював у Санкт-Петербурзі, а також у Москві та Кишиневі. Його син, Олександр Бернардацці, — приклад того, наскільки обережно треба ставитись до того, що зараз модно називати «ідентичністю».

Син тічинця та німкені народився на Кавказі, здобув освіту в Санкт-Петербурзі, довгий час працював у Молдові, а у 90-х роках 19 століття переїхав до Одеси. Там він спроектував та реалізував безліч архітектурних проектів, включно з Новою біржею (1894-1899 рр.), та чинний Одеський філармонічний театр (Одеська державна філармонія).

Потьомкінські сходи в Одесі, прибл. 1900 р. Library of Congress

У нього вийшла величезна будівля, в якій поєднуються цитати з флорентійської архітектури, наприклад, великі вікна на зразок шедевру проторенесансної архітектури церкви Орсанмікеле (Orsanmichele, Or San Michele, «Ораторій Святого Михайла») з іншими прикрасами, на кшталт монументальної арки, що нагадувала радше східну архітектуру. Ця пам’ятка, у будівництві якої брали участь й інші тічинці, такі як скульптори Марко та Луїджі Молінарі (Marco/Luigi Molinari), ідеально-типовим чином відображає різноманітне космополітичне культурне середовище Одеси, що склалося на рубежі 19 та 20 століть.

Нова Біржа, нині Одеська філармонія, збудована Олександром Бернардацці. Прибл. 1894-1899 роки. Library of Congress

Автор італомовної версії

Нікола Навоне (Nicola Navone) обіймає посаду заступника директора Архіву сучасного мистецтва (Archivio del Moderno) та є викладачем Академії архітектури у місті Мендрізіо при Університеті італійської Швейцарії (Università della Svizzera italiana).