«У Швейцарії я була в безпеці, але думала лише про Україну»

Більшість людей, які перетинали кордон України після початку війни, прагнули залишити свою країну, щоб не стикатися з жахами війни. Але сьогодні все більше українців прямують у протилежному напрямку. © Ti-press

Все більше українців, які знайшли притулок у Швейцарії на початку російського вторгнення, тепер вирішують відмовитися від стабільності та повернутися додому. Втратити зв’язок з батьківщиною для них виявилося страшнішим за війну.

Аліна Дубина поїхала в Україну наприкінці червня, після майже трьох місяців у Швейцарії. Вона повернулася до своєї родини, до коханого та до брата, яким, як і всім чоловікам призовного віку, було заборонено залишати країну. Її квартира не постраждала, але все навкруги докорінно змінилося. 

До війни молода жінка співала партії сопрано в філармонії міста Чернігова, що на півночі України. Сьогодні вона стала вимушеною безробітною, тому що музиканти оркестру роз’їхалися по усій Європі, як і майже 6 мільйонів українців, 90% з яких жінки та діти. Такі дані наводить Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (УВКБ ООН). 

Змінилося й місто, у якому до російського вторгнення проживало майже 300 тисяч людей. Крім масових руйнувань, «люди перебувають у стресі, вони виснажені», – розповідає Аліна. Прилеглі села майже зрівняно з землею. Оскільки російська армія спрямувала свої ракетні атаки на схід та південь країни, то зараз по цьому північному регіону завдається менша кількість ударів, ніж навесні, але нещодавно він також зазнав ракетного обстрілу. До кінця війни ще далеко, і Аліна це знає. «Важкі відчуття, — сказала вона порталу swssinfo.ch по телефону через українського перекладача. – Я віднайшла Україну, яку так люблю, але це вже не та Україна».

Наразі у Швейцарії знайшли притулок понад 60 тисяч громадян України. Але кількість новоприбулих скорочується, і, як і Аліна, на батьківщину повертається все більше і більше людей, – повідомила німецькомовній пресі в середині липня Карін Келлер-Суттер (Karin Keller-Sutter), федеральний радник, голова Федерального департаменту юстиції та поліції (FDJP). «Люди постійно висловлюють бажання допомогти у відбудові України», – зазначила вона. 

Наприкінці червня, згідно з останніми даними Державного секретаріату з питань міграції (SEM), майже 500 осіб, які мали статус тимчасового захисту S, що надається людям, які рятуються від війни в Україні, офіційно залишили Швейцарію. Це число зростає і у реальності воно, звичайно, більше. Немає точної статистики щодо кількості людей, які повернулися в Україну. «Громадяни України можуть подорожувати в межах Шенгенської зони протягом 90 днів без візи», – нагадує речник SEM Анн Сезар (Anne Césard). – Цілком можливо, що люди, які не проходили офіційну реєстрацію (…), також покинули Швейцарію». Саме це стосується і Аліни Дубиної. 

Музикант Аліна Дубина до війни. Alina Dubyna

Страждання на Чернігівщині 

Для співачки приїзд до Швейцарії став наслідком збігу трагічних обставин. З самого початку війни місто Чернігів, розташоване на одному з головних напрямків військової активності Москви, потрапило в облогу російських військ та піддано інтенсивним бомбардуванням. Про велику кількість жертв серед цивільного населення повідомила організація Human Rights Watch, яка фіксує військові злочини. 

Вважаючи, що в селі їм буде безпечніше, Аліна разом із своїм супутником вирушили до Іванівки, де живуть батьки хлопця. Але село не оминули бомби та авіаудари. Аліна відчула себе в пастці; дороги під обстрілами, мости зруйновані, телекомунікаційна мережа більше не працює. 

Моторошні історії надходили до них із сусідніх сіл, окупованих російськими військами, в тому числі і з найближчого села Ягідне. Коли наприкінці березня російське військо залишило Ягідне, стало відомо про масштаби страждань, яких зазнали місцеві жителі: 350 осіб протягом місяця були ув’язнені в підвалі школи; деякі заручники, найстарші, померли від задухи, інші мирні жителі були холоднокровно вбиті. Будинки пограбовані або повністю зруйновані. 

В шоковому стані Аліна неохоче погодилася на евакуацію та у транспортній колоні вирушила до Києва. Саме там вона отримала повідомлення від давньої подруги, яка стала біженкою у Швейцарії. Її прийомна сім’я з містечка Кюжі, що поблизу Лозанни, запропонувала прийняти у себе і Аліну. Так співачка на початку квітня опинилася у кантоні Во. 

Безпорадність віч-на-віч з трагедією 

Українсько-швейцарська художниця Оксана Корнелюк, яка двадцять років живе у Швейцарії і створила тут родину, згадує відчуття безпорадності та провини, які гризли її, коли спалахнула війна. Вона єдина донька у батьків, і думала лише про те, щоб привезти сімдесятирічних маму та батька, які залишилися в Луцьку, на північному заході України, до себе додому в містечко Грансон (кантон Во). «Це не найбільш постраждалий регіон, — пояснює Оксана SWI, – але близькість до Білорусі є загрозливою. Тоді виникли побоювання, що вона стане на бік Росії та вторгнеться в цей регіон». 

Вчителька живопису щодня дзвонила батькам, щоб переконати їх поїхати. Батько спочатку категорично відмовився. «Він визнав, що ситуація серйозна, лише коли побачив блокпости у своєму місті». У середині березня він повідомив доньці, що знайшов автобус до Польщі, звідки можна буде сісти на літак до Швейцарії. Коли батьки Оксани приземлилися в Женеві, всі відчули величезне полегшення. 

Але поки мати Оксани адаптувалася у Швейцарії, її батько все більше впадав у розпач. «Йому було дуже важко, — каже художниця. – Він щодня дзвонив своїм друзям в Україну, і це тільки розпалювало його тугу за домом». Колишній підприємець почувався винним перед чоловіками молодшого віку, які не мають можливості виїхати. Він стверджував, що його регіон безпосередньо не постраждав. «Він весь час запитував мене: «Що я тут роблю?», – згадує Оксана.

Помирати там, де ти народився 

Батько Оксани не відчував себе добре у новому оточенні. Він завжди любив поспілкуватися, але не знав ані слова французькою; відвідування лікарні викликало у нього стрес; він боявся заважати і завдавати людям незручностей. Він сумував за своєю землею, до якої дуже прив’язаний, пояснює Оксана, за своєю маленькою хатинкою у селі, за своїм городом, за своїм ставком, де любить рибачити. «Для нього важливо померти там, де він народився…. У Швейцарії я вперше побачила, як він плаче, — зітхає Оксана. – Ці сльози були пов’язані не з подіями в Україні, а з тим, що він відірваний від неї». 

Приблизно через півтора місяці сімдесятирічний батько почав говорити про повернення. Оксана намагалася тягнути час, поки батько не розсердився. «Він погрожував поїхати, з моєю допомогою чи без неї», — зітхає художниця. – Тоді я пообіцяла йому зробити все необхідне». Для неї це ще одна рана на серці.

Як Швейцарія допомагає біженцям повернутися 

Коли біженці в Швейцарії отримують статус захисту S, їх розподіляють між кантонами, які потім несуть за них відповідальність; саме кантони, консультуючись з Берном, розглядають запити про надання допомоги для повернення.

Німецькомовні кантони Цюріх і Аргау нещодавно повідомили, що вони надають фінансову допомогу для повернення в Україну в розмірі до 500 франків на дорослого, 250 франків на дитину та максимум 2000 франків на сім’ю. Проте, аналізуючи підсумки липня, міністр Цюріха Маріо Фер (Mario Fehr) висловив думку, що Конфедерація має робити більше для допомоги українцям у поверненні додому. 

Аліна також розповідає про схожі труднощі. «У Швейцарії все по-іншому», – зазначає вона, – люди, мова…». Молода жінка не говорить французькою та не дуже володіє англійською. Вона сумує за своєю родиною, що лишилася в Україні. Щоб почуватися корисною та близькою до своєї родини, вона зблизилася з українською діаспорою у Швейцарії та брала участь у створенні українського хору в православній церкві поблизу Женеви. Але нічого не допомагало, вона «щодня думала про Україну» і хотіла лише одного: туди повернутися. 

Ганна Лисенко очолює асоціацію Free Ukraine, яка допомагає біженцям зорієнтуватися у Швейцарії. Вона спостерігає за повторенням труднощів при інтеграції. Основна проблема полягає в тому, щоб знайти житло на довгий строк. Вона зазначає, що мовний бар’єр може дуже ускладнювати ситуацію, незалежно від того, чи йдеться про пошук роботи чи орієнтування в адміністративних тонкощах. Вона додає, що значний вплив має висока вартість життя у Швейцарії. Наприклад, припинення безкоштовного проїзду у громадському транспорті, що, за її словами, «радикально вплинуло на добробут» біженців, оскільки більшість з них вже не може дозволити собі подорожувати. 

Ці тривоги посилюються через несталий емоційний стан. «Війна породжує в цих людях стрес і розпач, іноді почуття провини за те, що вони поїхали, а інші залишилися», – підкреслює Ганна Лисенко. 

Повернутися до України і дихати вільно 

«Я знала, що у Швейцарії я буду в безпеці, – пояснює музикант та співачка Аліна, – але думати про долю своїх близьких було нестерпно». Вона зізналася, що боялася повернутися, але «щастя знову опинитися в Україні, радість зустрічі з рідними охопили мене, тільки-но я перетнула кордон». 

Тим часом Оксана зняла батька з обліку в системі статусу S і знайшла йому місце у мікроавтобусі, який вирушав до України на початку червня. «Щойно я повідомила йому про це, то відчула, що він знову почав дихати», – розповідає вона. Повертався він додому з людьми, які виїжджали із різних регіонів Швейцарії. Мати Оксани вважала за краще залишитися ще деякий час у доньки. 

Незважаючи на те, що масовий відтік людей з України продовжується, зокрема, зі сходу та півдня країни, де точаться бойові дії, українці все частіше перетинають кордон у протилежному напрямку, повертаючись з різних приймаючих країн, повідомляє французька газета Le Monde. За даними УВКБ ООН, станом на кінець липня було зафіксовано майже 4 мільйони в’їздів на територію України. Кількість повернень в Україну, яких практично не було на початку конфлікту, з середини червня зросла більш ніж на 40%. За оцінками BBC, щодня в Україну в’їжджає близько 30 тисяч осіб. 

У березні-квітні частина масової хвилі біженців живилася очікуванням того, що станеться, – аналізує голова асоціації Free Ukraine. Відтоді, пояснює вона, деякі з цих людей вирішили повернутися, бо більше не вважають свій регіон небезпечним. Але Ганна Лисенко також зазначає, що «поріг терпимості до ризику сьогодні значно вищий. У Києві сирени все ще виють, але багато хто вже навіть не йде до укриття».

Чоловік ремонтує свій будинок, який постраждав від обстрілу російських військ, у селищі Ягідне Чернігівської області, Україна. Copyright 2022 The Associated Press. All Rights Reserved.

Однак Ганна Лисенко зазначає, що назад їде лише мала частка від загальної кількості тих, хто покинув країну: переважно вертаються люди, які вважають, що їм нічого втрачати. «Жінки з маленькими дітьми залишаються в Швейцарії», — каже вона і додає, що для багатьох людей поїхати додому неможливо, тому що «їм просто нема, куди повертатися». 

Аліна Дубина також каже, що бачила багато тих, хто повернувся до Чернігова. «Звичайно, сьогодні в регіоні безпечніше, ніж під час російської окупації. Але я вважаю, що люди повертаються перш за все тому, що тут вони серед своїх». Вона додає, що у неї розвинулася форма фаталізму: «Зрештою, у кожного своя доля». 

Швейцарія очікує, що більшість біженців поїдуть назад

В одному з інтерв’ю у середині липня міністр Карін Келлер-Суттер нагадала, що статус S, вперше активований саме через війну в Україні, не призначений для постійного перебування у Швейцарії. Вона зазначила, що доручила SEM з’ясувати з кантонами всі питання щодо можливого повернення. «Спочатку статус S був активований на один рік, до березня 2023 року. Його, звичайно, можна подовжити, але не треба чекати кінця року, щоб думати про організацію можливого від’їзду», — пояснила вона. 

На думку Карін Келлер-Суттер, очевидно, що більшість українських біженців поїдуть, як тільки дозволить ситуація. Однак міністр нагадала, що ситуація залишається «дуже мінливою і непередбачуваною, тому Конфедерація опрацьовує різні сценарії».