«Картопляний рів»: прірва, що об’єднує гельветів

Швейцарська річка Зане (нім. Saane, фр. Sarine) у кантоні Фрібур, яка традиційно вважається символічним кордоном між франкомовними і німецькомовними кантонами Швейцарії. aerialswiss

У Швейцарії на референдуми виносяться будь-які питання: від стримування імміграції до формату медичного страхування. Відповіді народу на ці питання можуть бути різними, не змінюється лише одна обставина: про що б не йшлося на референдумі, позиції швейцарських «французів» і «німців», зазвичай, не збігаються.

Чи загрожує таке стоголосся єдності країни? Або ж Швейцарія залишається єдиною якраз завдяки існуючій у громадян і регіонів можливості мати власну думку з усіх найважливіших питань? Зараз уже важко й сказати, кому першому спала на думку ідея назвати умовний політичний, культурний і мовний кордон, що розділяє німецькомовні кантони Швейцарії від франкомовних, на ім’я популярної швейцарської картопляної страви «Rösti» («Рьошті»).

Назва прижилася. А не так давно у Швейцарії на повному серйозі обговорювалося навіть питання про включення «Картопляного рову» («Röstigraben») до престижного списку «Живих традицій Швейцарії». Долив оливи до вогню музей «Vindonissa», розташований в місті Бругг (Brugg), який кілька років тому оголосив збір підписів на користь внесення «рову» до списку культурної спадщини ЮНЕСКО поряд із йодлем, фондю та альпійським ріжком.

 А ось Рене Хенґґі (René Haenggi), директор Археологічного музею в кантоні Аргау, взагалі привселюдно заявив, що «наші відмінності [тобто відмінності між німецько- і франкомовною Швейцарією – прим. ред.] були насправді квінтесенцією нашої дружби, що за минулі тисячоліття суттєво вплинули на нас». Його позиція ґрунтувалася на підсумках референдуму, який відбувся 2004 року, з питання про запровадження полегшеної процедури отримання швейцарського громадянства дітьми мігрантів, т. зв. «секондос».

swissinfo.ch

Результати плебісциту показали, що з цього питання між німецько- і франкомовними швейцарцями існує величезна різниця в поглядах і підходах. Тож чи є «рів» квінтесенцією дружби або чогось іншого – відповідь на це питання, напевно, ми отримаємо ще не скоро.

Директор Музею Стародавнього Риму в Лозанні-Віді Лоран Флютч (Laurent Flutsch) вважає, що «заперечувати реальне існування відмінностей між нами неможливо. І якщо ми хочемо легше сприймати все те «чужорідне», що привноситься в наше життя ззовні, тоді нам точно вже потрібно на початок визнати відмінності, які існують серед нас самих», – упевнений Л. Флютч.

За його словами, «ці відмінності є результатом історико-географічних феноменів, вік яких сягає щонайменше 7 тис. років. Вони чітко доводять, що Швейцарія одночасно, залежно від ракурсу і точки зору, є і центром, і периферією просто тому, що розташована на околиці трьох або навіть чотирьох великих лінгвістичних регіонів. Або навпаки – у центрі спільного простору, утвореного цими регіонами».

Журналістський стереотип

Якщо проаналізувати результати чотирьох загальнонаціональних референдумів, що відбулися у Швейцарії 2014 року, то на перший погляд може здатися, типу, з роками старий добрий «картопляний рів» не лише не зменшився, а, навпаки, став ще глибшим. «Це – занадто спрощене пояснення», – вважає відомий швейцарський історик із Базеля Георг Крайс (Georg Kreis).

На його думку, політична прірва, яка нібито розділяє країну, це – журналістське кліше, хоча б тому, що «у Швейцарії не існує окремого франкомовного етносу. Крім того, я дедалі частіше ставлю собі запитання: наскільки певна політична поведінка взагалі прив’язана до тієї чи іншої території в нашу епоху мобільності населення». З точки зору історика, набагато реальнішим у країні є «соціальний рів», що відокремлює, наприклад, міське населення від сільського.

Політолог Рене Кнюзель (René Knüsel) упевнений, що згаданий «рів» у Швейцарії справді існує, але, радше, це науковий і соціальний «конструкт», тобто породження конкретної культури та суспільства, яке існує винятково через те, що люди згодні діяти так, ніби цей «конструкт» існує насправді.

«З географічного погляду, «картопляний рів» не є якоюсь фізичною перешкодою, існування якої вказувало б на якийсь реальний поділ країни. З іншого боку, відмінності як у соціальній поведінці, так і в політичних уподобаннях реально існують», – упевнений Р. Кнюзель. А й справді: прикладів вистачає.

Варто лише опублікувати національну статистику за, наприклад, фітнесом або за цирозом печінки, як ось і він, будь ласка, «картопляний рів», скаже дехто. Франкомовні швейцарці частіше звертаються по соціальну допомогу і в більших обсягах вживають медикаменти? «Це ж просто несвідомі громадяни», – обурюються німецькомовні праві. «Містер Швейцарія» майже завжди обирається з числа німецькомовних? «Знову нас обійшли», – починають скиглити франко-швейцарці.

Проведене влітку 2014 року серйозне соціологічне дослідження «Запитання до Швейцарії» («Volksbefragung» / «Point de Suisse») показало: понад три чверті населення Конфедерації відчувають існування «картопляного бар’єру». При цьому частка німецькомовних респондентів, які впевнено заперечують наявність цього уявного кордону, перебуває на рівні 25%, тоді як у франкомовній частині в цьому впевнені лише 14%. І що ж виходить, горезвісний «Röstigraben» – це проблема, що існує в основному у свідомості франкофонів.

Уявні жертви?

«Франкомовні швейцарці болісно зосереджуються на цифрах і відсотках. Тому часто впадають у стан, близький до депресивного, особливо, коли йдеться про пайову представленість уродженців західних кантонів у кадровій структурі федеральних органів влади, або коли вони починають буквально на золотих терезах зважувати й порівнювати обсяги вигідних держзамовлень, отриманих «німцями» та «французами», – каже Лоран Флютч.

Але при цьому, за його словами, «мають власну думку щодо того, як державі слід розвиватися і діяти, щодо армії та інших інститутів і структур, як слід вирішувати питання охорони довкілля або регулювання трудових відносин. Усі ці відмінності лише зміцнюють існуючі стереотипи». Рене Кнюзель бачить ситуацію дещо інакше. Він навіть говорить про «незагоєну рану», яка щоразу, коли західним швейцарцям доводиться стикатися з однією і тією ж системно домінуючою більшістю, починає болісно кровоточити.

Рьошті та полента

Так званий «Röstigraben» («картопляний рів») був вигаданий на честь «рьошті» – швейцарської національної страви з тертої смаженої картоплі з добавками рослинних або тваринних жирів. Нагадує за смаком картопляники або деруни. У французьких регіонах Швейцарії рьошті, нібито, не їдять, а в німецьких – дуже полюбляють. Звідси й назва.

 На місцевості, як на диво, «рів» збігається з річкою Зане (нім. Saane, фр. Sarine) в районі міста Фрібур і відокремлює області з переважним проживанням німецькомовних швейцарців (63% від загального населення) від франкомовних регіонів (близько 20%).

 Для позначення кордону між італомовною частиною країни та рештою Швейцарії, що проходить по перевалу Сен-Готард, за аналогією з «картопляним ровом», виникло поняття «Polentagraben», яке, щоправда, широкого поширення не набуло.

Джерело: Historisches Lexikon der Schweiz/Dictionnaire historique de la Suisse.

«Вони розуміють, що їхні інтереси загалом надійно захищені системою швейцарського федералізму. Але все одно регулярно починає здаватися, що в них «вкрали їхню долю», і що вони не можуть розвиватися так, як їм хотілося б, через «злісний гніт» німецько-швейцарського консерватизму, який «злісно пригнічує них»…

І тоді франкомовні швейцарці починають, з приводу і без нього, почуватися так, нібито їм доводиться вести ар’єргардний бій, відступаючи і відбиваючись від противника, якого насправді не існує», – резюмує Р. Кнюзель, політолог з Університету Лозанни. Науковець пропонує звернути увагу на ще один аспект. «Щойно йдеться про європейське питання, франкомовні швейцарці демонструють значно більший ступінь відкритості та готовності вступити до ЄС, бо вони уявляють, що чудово знають, як потрібно будувати стосунки з домінантною більшістю. Тоді як німецько- та італомовні швейцарці, на їхню думку, такого досвіду не мають, а тому ставляться до перспективи вступу до ЄС з великими побоюваннями.

Швейцарія живе в атмосфері двоїстості, розриваючись між тим, у чому полягає її сила, – йдеться про ввібрану з молоком матері повагу до будь-яких меншин, – і ризиком розпаду, що міг би поставити під сумнів це досягнення, що залишається все ще занадто крихким».

Приєднуйтесь до наших каналів TelegramЗовнішнє посилання та ТвіттерЗовнішнє посилання

Крістоф Бюхі (Christophe Büchi), кореспондент німецькомовної газети «Neue Zürcher Zeitung» у франкомовній Швейцарії, автор безлічі популярних книжок, присвячених «картопляному рову» і проблемам стосунків німецько- і франкомовних швейцарців, зазначає: насправді «більшість німецькомовних жителів країни не мають жодних особливих проблем зі своїми франкомовними сусідами, спостерігаючи за ними з якоюсь доброзичливою байдужістю.

Ті ж, своєю чергою, скаржаться на «невидиму руку ринку», побоюючись, що внаслідок відмови держави від активного регулюючого втручання в економіку весь промисловий потенціал Швейцарії може зрештою сконцентруватися в її німецькомовній частині на шкоду франкомовній». 

Це дає поштовх старим німецько-швейцарським стереотипам: адже більшість «німців» упевнена, що співгромадяни по інший бік «картопляного рову» перебувають під сильним впливом Франції, і через це вони надто великі надії покладають на соціалістичні інструменти перерозподілу національного багатства та на соціальну державу загалом, схиляючись до відомого методу «все забрати і поділити».

Зі своєї дзвіниці

2012 року, у розпал кризи європейської валюти євро, швейцарський німецькомовний тижневик «Weltwoche» спровокував у країні справжній скандал, назвавши франкомовних швейцарців «швейцарськими греками», тобто ледачими гедоністами, які паразитично живуть за рахунок держави.

«Ми надто серйозно ставимося до всіх цих речей [до відмінностей швейцарських «німців» і «французів» – прим. Ред.], граючи на руку правим консерваторам зі Швейцарської народної партії (SVP/UDC), які без сорому починають за всякої слушної нагоди робити з мухи слона», – зазначає відомий швейцарський антрополог Ізабель Рабу-Шуле (Isabelle Raboud-Schüle), закликаючи не переоцінювати подібного роду епатажні публікації.

«Якщо Вас день у день переконувати, що Ви перебуваєте в небезпеці, Вам чинять утиски, тоді почуття спільності почне зникати, і в цій ситуації в якийсь момент допомогти зможуть тільки символічні прапорці, що допомагають і Вам й іншим чітко зрозуміти: де розташоване ще «моє» і в чому це «моє» полягає, а де вже починається «чуже»,  – говорить І. Рабу-Шуле.

Різні підходи

Уже в другій половині 19-го століття «німці» і «французи» мали різні уявлення про те, як має розвиватися Швейцарія. Однак найяскравіше метафоричний «рів» проявився під час Першої світової війни, коли жителі франкомовної Швейцарії здебільшого симпатизували Франції, а німецькомовні швейцарці – Німеччині.

У соціології та журналістиці поняття «картопляного рову» виявилося зручним і наочним інструментом для пояснення деколи діаметрально протилежної «електоральної поведінки» в межах федеральних референдумів або під час проведення парламентських виборів.

Так, Західна Швейцарія радше схильна погодитися з перспективою вступу Швейцарії до Євросоюзу, тоді як німецькомовні кантони налаштовані різко проти. І якщо франкомовні швейцарці налаштовані скоріше патерналістськи та соціалістично, то «німецька» частина країни дотримується ліберальних позицій.

Джерело: Historisches Lexikon der Schweiz/Dictionnaire historique de la Suisse.

Як керівник популярного «Грюйєрського музею» в м. Бюлль (Bulle), кантон Фрібур, вона нагадує, що у великої кількості людей у Швейцарії хтось із батьків обов’язково родом «звідти», по той бік «картопляного рову», і що батьки їхніх батьків часто розмовляють не тільки двома, а й трьома різними мовами.

«І ось цим настільки різним людям щодня вдається шукати і знаходити якісь «зв’язки поколінь», що утримують країну, не дають їй розпастися. Звісно, у будь-якій суміжній ситуації, робити це нелегко, адже окремі цінності поділяють усі швейцарці, а якісь – далеко не всі», – пояснює Ізабель Рабу-Шуле. 

«Ми різні? Отже, ми існуємо!» 

Хоч як парадоксально, але кліше дають змогу інколи в буквальному сенсі згуртувати ряди і навіть почати пишатися «швейцарською винятковістю». У 2014 році німецькомовний Роджер Федерер і франкомовний Станіслав Вавринка разом подарували Швейцарії історичну перемогу в Кубку Девіса. «Національна збірна з тенісу куди успішніше наводить мовні мости, ніж будь-які політичні заклинання», – влучно прокоментувала тоді подію газета «L’Express».

За словами Рене Кнюзеля, «символічна стіна зі смаженої картоплі тільки допомагає нам існувати разом, оскільки вона дає змогу бути різними, не ставлячи під загрозу національну єдність. На міжнародній арені Швейцарія виявляється країною, що накопичила унікальний досвід у пошуку вирішення непростого завдання співіснування меншин.

«Картопляний рів» аж ніяк не статичний, адже населення постійно переміщується. Але його цінність полягає в тому, що він дає нам змогу жити разом на спільній території, зберігаючи при цьому свою автономію. Ось тому в Швейцарії цілком можна жити, не володіючи німецькою або французькою мовою: на ступені стабільності Швейцарії як нації це практично жодним чином не позначається».